Роль Митрополита Андрея Шептицького та скульптора Сергія Литвиненка в утвердженні національних мистецьких осередків (до процесу реновації нововіднайдених пам’яток національних мистецьких осередків)

У статті викладені факти, що обґрунтовують часову появу осередків історико-культурної спадщини як єдиний цілісний процес. Розкритий перший період діяльності Іконописної школи монахів-студитів у загальному контексті мистецькоосвітніх ініціатив часу. Ідею створення сиротинця з освітнім мистецько-ремісничим спрямуванням реалізували монахи Студійського Уставу УГКЦ. Згідно текстових архівних матеріалів та карт земельних ділянок на Знесінні (Впис іпотечний 265. ІV), А. Шептицький відступив зі своїх земель близько ста гектарів зі 42-х іпотечних вписів земельних наділів (серед яких були землі, будівлі та кар’єр на теперішній території ЛЕКСФ по вул. Мучна, 32) на власність Свято-Іванівської Лаври Студійського Уставу у Львові. Школа розпочала діяльність внаслідок угоди 1927 р. між ігуменом Климентієм Шептицьким і митцем Михайлом Осінчуком. Від 15 жовтня 1929 р. до навчання іконопису доєднався Василь Дядинюк. Відтак навчання провадилося у шести відділах: малярському, гравірувальному, позолотному, підготовчому, різьбярському, столярському. Розглянуто перші навчально-творчі фрески у першому приміщенні школи.

Доведено, що подальша діяльність митрополита Шептицького та Сергія Литвиненка вплинула на долю української мистецької освіти та становлення мистецьких індустрій у Львові та за кордоном. Переглянуто історичні відомості про заснування Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики, що розпочала діяльність не в повоєнний радянський період після 1946 р., а від 1933 року. Наведено факти, що відповідають єдиному причинно-наслідковому процесу створення мистецьких освітніх осередків національного значення у Львові та на еміграції після ІІ Світової війни.

Зокрема досліджено нерозривну тяглість утвердження Іконописної школи, Керамічної майстерні ОКО, ЛЕКСФ, Вищих образотворчих курсів як об’єктів цілісної мистецько-культурної спадщини 1930-х років. Сергій Литвиненко разом з випускниками керамічних шкіл Галичини заклали підвалини нової мистецької індустрії «на руїнах» старої фабрики І. Левинського. Вводяться в науковий обіг факти діяльності учнів С. Литвиненка (зокрема Якова Чайки, стипендіата А. Шептицького, скульптора та першого голови Художньої ради ЛЕКСФ радянського періоду). Наведена нова інформація про перші пам’ятники та замовлення з кераміки у майстернях фабрики, наявність артефактів у музейних збірках Львова та США. Доведено, що ідея відродження традицій Фабрики І. Левинського в 30-х рр. ХХ ст. стала результатом взаємодії художників Полтавщини, Миргорода, Львова, Кракова, Коломиї, Товстого та їхньої подальшої творчості на еміграції.

Уперше комплексно охоплено аналіз мистецькоосвітніх ініціатив під час ІІ Світової війни. Найважливішими серед них є створення 1941 р. Вищої образотворчої студiї у Львовi (ректор В. Кричевський, декан С. Литвиненко), шкіл мистецтва в таборах для переміщених осіб у Німеччині (1945–1948) та США. Культуротворчість в екстремальних умовах охопила образотворче мистецтво, народне ужиткове мистецтво, музику, театр, етнографію і літературу.

Пропонується спадщину ЛЕКСФ внести в реєстр об’єктів нововиявленої пам’ятки історії. Реновація культурних індустрій в якості «Музейного простору ім. митрополита Андрея Шептицького» важлива і як продовження спадку скульпторів, художників скла та кераміки із 30-ти країн світу, що працювали на ЛЕКСФ у 1980–1990-х рр. Окреслено можливі перспективи у руслі екодизайну, декоративних мистецтв і ремесел, актуальних мистецьких практик. Соціокультурний та екологічний вплив таких перспектив передбачає створення екологічно чистої системи переважно рукотворного виробництва, скульптури, екодизайну, базованих на відродженні декоративних мистецтв, традиційних ремесел Львівської області та України.